Ось пройшло кілька років, як мене після навчання занесло далеко-далеко не зовсім по спеціальності. Я не думав, що існує подібний сайт. Якось згадав свої роки навчання в університеті і звісно ж, незабутній досвід щасливої людини, що побувала в Каневі на практиці простим, але не обділеним шармом, студентом біологічного факультету. Це я про себе. Мені взагалі в житті дуже допомагає моя харизматична зовнішність і цим я завдячую Богу, та, як кажуть американскі зірки, - своїм генам.
Один мій знайомий дав мені адресу каневали, і ось я тут. Чесно кажучи, я сподівався побачити щось більш грандіозне. Наприклад окрему сторінку, де реєструвалися б ті щасливці, що пережили досвід канівської одіссеї і де б ділилися ним, та розповідали б свої неповторні, сповнені пригод, історії!! Але нічого - такий сайт можна і створити за бажанням.
Я ж хочу розповісти свої розповіді.
І почну з історії про прирученого гризуна, та відчайдушного малого, що впадав за мною на протязі всієї моєї першої практики.

Пам'ятаю один із перших ранків у канівському заповіднику. Зібрався я іти на ринок до Канева з однією надзвичайною дівчиною К. Це вона запропонувала. Справа в тому, що увечері я надіслав їй невеличку записку, в якій розповів про свої почуття до неї. Вона мені ту записку повернула і пояснила, що не бачить синього кольору. А оскільки я написав своє романтичне послання (доречі, каліграфічно, бо ж старався!) звичайною ручкою, то довелось перечитувати їй все вголос. Коротше ми одразу одне одного зрозуміли. Вона сказала, що не обов'язково було так напрягатись, оскільки я сподобався їй ще з того моменту, як вона мене побачила за кілька днів до цього. А також всім її подругам, і всім дівчатам, яких вона знає.
І от ми зранку вирушили до Канева. Спочатку хотіли спіймати "машинку", які по дорозі до найближчого села проносяться з шаленою швидкістю туди-сюди (провінція, ніякої мови про дотримання правил не може й бути!), а потім вирішили добратися пішки. Я вже не пам'ятаю про що ми там розмовляли і як дотопали до міста, зате добре запам'ятав як ми ходили місцевим ринком і три години (я засікав!) вибирали їй білизну. А коли нарешті зібралися повертатися назад до гуртожитку - тут це й трапилось, чи сталось! (кому як завгодно).

Перш аніж розповідати про те, що сталось-трапилось, я мушу познайомити вас зі своєю Т. Це початкова літера імені мого пацюка. Пацюк - вона, тому я називаю її криса, бо в нашій рідній літературній мові існує лише два визначення цього звіра - щур, пацюк. Ні те ні інше мені не подобається! Отже моя лабораторна криска приїхала на практику разом зі мною і я всіляко це приховував. По-перше, тому, що студентам заборонялось брати з собою своїх тварин (не знаю, як зараз), а по-друге, дуже рідко яка дівчина сер'йозно сприймала б мене, якби дізналась про Т. Я розповідаю про Т., бо в цій історії вона зіграла не останню роль.
 
  Так от. Зібралися ми з моєю надзвичайною подругою вирулювати к Канева. Стоїмо в центрі. Чекаємо автобуса, що їде до Тарасової гори. Вона їсть морозиво. А я відчуваю на собі чийсь погляд. Починаю шукати звідки ж тягне чиєюсь цікавістю до моєї персони? Навколо ходять пререхожі - такі собі звичайні люди, обивателі. Дівчатам, що сновигали довкола, було далекувато до К. і тому моя увага довго на них не зупинялась. Ніхто ніби не звертав на мене уваги. Але я точно знав, що то мені не здалося, бо завжди такі речі відчуваю шостим почуттям. Коротше довго вираховував, поки не помітив такого собі мажорного малого на велосипеді, що одразу як я на нього глянув відвів погляд і почав перевіряти чи добре в нього зав"язані шнурки. Спочатку я подумав - чому це раптом?
 
  Автобус довго не з"являвся. К. доїдала морозиво. Малий, зрозумівши, що я його вичислив, почав наярювати навколо нас кола і робив вигляд, ніби він тут просто катається. Але час від часу зиркав з під блайзера то на мене то на К. і щоразу як я ловив його погляд - намагався здаватися особистістю "не при ділах", і мабуть вірив, що йому це вдається на всі сто. Коротше виглядало це кумедно.
 
  Автобус так і не приїхав. Нам з К. набридло його чекати і ми почимчикували до гори пішки. Я ніс пакетик з білизною, К. щось щебетала, світило сонечко, в ньому переливались всіма кольорами райдуги різні літаючі ентомологічні створіння, що граціозно бороздили навколо нас простір.... а метрів триста позаду, то по одній стороні дороги то по іншій, за нами їхав той малий на велосипеді і продовжував робити вигляд, що він просто "турист" на прогулянці, і не більше.
 
  Я теж припинив звертати на нього увагу - думав, ось Канев закінчиться і поїде він собі назад по своїм справам.
 
  Я розповідав щось цікаве К. Розмовляли про театр. Про те, що я не просто в цьому обиватель-теоретик і обіцяв показати якийсь театральний етюд на Тарасовій горі, коли доберемося до неї.
 
  І ось та гора. Ось знамениті тарасові сходинки, що втопали у зеленій буйності Канівського змішаного лісу. Як чудово підійматися ними легкою ходою, відчувати на кожній межі звивистої спіралі висоту і, ловлячи руку К., прискорюватись. Як чудово в ці моменти відчувати її серцебиття; чути її сміх, який був ніби невдоволений такою дитячою поведінкою з мого боку. Але все це лише гра, якої вона сама чекає.
 
  Як чудово озирнутися і побачити скільки пройдено тих сходинок.

  Я озирнувся.... і що я бачу? Бачу, що той малий тягне, обливаючись восьмим потом свого байка, намагаючись не відстати від нас. І йому, мабуть, було далеко не до споглядання магії цього чудового місця.

А я вже й забув було про нього. Невже й таке буває в світі? Що йому від мене потрібно? А можливо від К.? Я поглянув на неї і зрозумів, що вона на того малого не звертає ніякої уваги. Значить вона його не знає. Коротше стільки думок налізло в голову, що я зрозумів - може зіпсуватись прогулянка. Тому вирішив себе не обтяжувати здогадами, а продовжувати чудове побачення, а там буде видно що й до чого.

  Ми вже майже дістались останніх сходинок вершини, як раптово впиріщив теплий дощ. Я накинув на К. свою курточку, вона з характерним вереском, що з"являється у дівчат в подібні моменти, потягла мене до найблищого дерева, і ми майнули під його густу крону, сховавшись від важких крапель.

  А от нашому горе-супутнику пощастило менше. Він не розраховував на такий дощ, і на те, що ми зупинимось. Тому розгубився, залишившись стояти на відкритій площадці, і мої сумніви що-до того, а можливо й справді в нього якісь свої тут справи і до нас йому діла не було - розвіялись остаточно.

  Він зцупив руками руль свого велосипеда, дивився на мене крізь смуги дощу і... просто мок.

  Тоді я впереше впіймав себе на думці, що його образ так зі смаком поставлений на тій площадці, просто майже ідеальний. Це я говорю з точки зору режисера. Для оператора ракурс мого обзору на його позицію розташування в той момент взагалі був просто знахідкою! - Хлопчик з блискучим настирливим поглядом нервово стискає руль хромованого велосида. На нього ллються і ллються тонкі струмені срібного дощу. Яскраві промені сонця освітлюють кожну краплинку. З поверхні гарячих гранітних сірих плит здіймається пара і ніби застигає в безвітряному повітрі. Його одяг швидко змокає, але він залишається до цього байдужим і навіть від чогось щасливим, хоча й розгубленим. З кінчиків його волосся капають на білу коротку футболку з широким комірцем великі краплї і зникають темними плямистими розводами на грудях, на плечах. Його білі шорти теж швидко набираються води і крізь прозору від вологи тканину його одягу можна сміливо вивчати зовнішню анатомію тіла цього індивідума. Ніякого "пересвета" і ніякого "оптического обмана". Все вдалося б зазняти на плівку без фільтрів і надалі прцювати з таким матеріалом було б просто, як два пальці об фритюр!

  Дощ скінчився раптово. Як і почався. К. теж помітила того малого і оцінила по-своєму: "Беный мальчик! Так вымок!" Але одразу ж про нього забула і потягла мене до постаменту Тараса Григоровича, щоб я ставив їй обіцяний етюд.   

     

     

Продовження буде...

Так, продовжую. Ой часу ще більше пройшло. Хоч би згадати.
Але таке не забувається! Коротше не знаю, коли я ще сюди зайду, тому коротко і про основне! )

  Я поставив не один етюд на тих плитах перед Шевченком, але старався не для К. А для того малого, що сушився в променях сонця на парапеті. Коли ми посунули до Арарату я вже не думав про К. А увечері й зовсім про неї забув. Як про пару.
  А далі все просто. "Роман" з малим, що тривав у мене до кінця практики. "А що, -  думав я, -  дівчата нікуди не дінуться!"  І я не помилився. Дійсно, дівчата на кожному кроці і зараз мене переслідують. А от чистий дружній потяг до тебе з першого погладу можливо раз в житті приходить! І я вибрав дружбу. І до сих пір не шкодую!! Але звичайно в того малого не просто був чистий дружній потяг, це було ще й пристрастю. Можливо він тоді  "перегорів" цим, а можливо й досі ні. Не знаю, бо після практики ми більше не бачились. Але в будь-якому випадку я толерантно ставлюсь до таких речей.
  Коротше тогорічна моя практика була насичена як студенськими пригодами, так і світськими.
  Багато часу сплило. Років (зараз навіть порахую..) одинадцять!
  Іноді хочеться повернутись в той час. Але не для того, щоб щось змінити, а щоб пережити все знову. Все було ідеально. В жодній книзі такого не прочитати.

Завершу такими словами:

  Хмари розсіюються. Ангел простягає до тебе руки і дивиться в твої очі з надією. Він був і світлим служителем, що тягав на собі скіпетри. І темним був - вдихав густий дим полум*яного сонця смерті. І посередником був. І сам по собі. А тепер вибрав бути з тобою. Саме в цей час і в цьому місці.. Поспішай! На нього час не впливає - лише твій вибір бути з ним чи ні. А от в тебе часу небагато.

Отредактировано totoro (2011-02-28 17:31:35)