Північніше Канева розташовані Трахтемирів, Монастирок і Зарубинці (або ж Заруб) - мертві села, в яких тепер живуть без світла і телевізора окремі дачники, де стоїть маєток довбаного нафтогазового барона Бакая і де ще двадцять п'ять років тому жили старенькі дідусі та бабусі, які відмовилися виїжджати звідси на Переяславський бік, коли збудували Канівську ГЕС і відселяли цілі села, що були у заплаві Дніпра, де тепер водосховище.
Біля Монастирка є (вірніше була - бо тепер вітри та хвилі вже її геть зруйнували) Батурова гора - величезний піщаний кучугур. Подейкують, що нібіи то гора ця називається так у зв'язку із Степаном Батурою (Штефаном Баторієм) - королем польським, за якого козацтво дістало певних привілеїв. Проте, хто зна, хто зна...
Поруч - залишки Зарубинців - прадавнього міста Заруба, за яким названо протослов'янську пшеворсько-зарубинецьку культуру. Коби ж там хто жив - місту було б три тисячі років.
Ну, а місто Трахтемирів, загублене тепер у нетрях між ярів - воно стоїть невидиме і досі - над валами, що поростають дерезою та акацією...
Колись тут жив мій кум Сергійко Бондаренко. Ходив собі у київську школу, слухався дідуся з бабусею, пішов до війська, та тільки ніде не міг зрозуміти ні великого людського скотства, ні вітчимового прагматизму, з яким той прилаштував Сергійка у "золоте" ПТУ при ювелірному заводі.
Повернувся Сергійко з війська, та поїхав з археологами копати Заруб - робітником. Їздив одне літо, їздив друге,. Купив за сто рублів хатку піврозвалену під солом'яною стріхою, перебудував її, та й зостався тут жити - служити лісником.
Місцеві дядьки з Григорівки та Пшенишників вважали його за хворого, а потім ставлення стало ще більш ворожим - бо стали хлопцем цікавитися і з Канівського КДБ. Проте нічого не знайшли. Не подобалося і те, що не краде лісу разом з іншими дядьками, та й взагалі - не такий, як треба.
За рік-другий Сергійко прижився тут, але у Григорівському лісництві не втримався - дуже чужі люди очі муляють (а як стукне кому в Києві? та й взагалі, про що він там думає?).
Тоді він зачинив свою хату і знову подавсь у Київ - шукати свободи. Працював на швидкій у психбригаді (доба через три) санітаром - знав, як і за що родичі здають родичів, за що і як забирають за викликом з "органів". Проте весь час почувався і тут, як шпигун - все здавалося, що одного дня колеги приїдуть і за ним.
У трахтемирівську хату часто-густо наїздили дружбани - такі ж, як і Сергійко - посидіти у тиші, медитнути, сидяи на Трахтемирівькому валі ближче до зірок. Возили і ми з Юрком Григоровичем туди студентів на стаціонар. Класні, до речі, там стаціонари були: жили у клубі без вікон, ходили ловити дріад (метеликів таких) повз стару пошту, де висіла скринька (в яку інший мій дружбак вкинув листа до дівчини, котрого зі скриньки і дістав через 2 роки) і де біля сільмагу, в якому гуляли кози діда Прокопія, стояли сирітливі ваги без стрілок...
Дід Прокопій жив на горі, біля дерев'яного вітряка, котрого добре було видно з пароплава, як пливеш у Канів по Дніпру.
Цього вітряка тепер нема, проте я впевнений, що саме з нього починається "Иваново детство" Тарковського, то ж побачити його можна хоч у кіні... А може то і не він... А просто схожий.
Один з наших хлопців жив у хаті взимку. Зимно було, то ж він і розкочегарив піч, а сам пішов у Заруб. Повертався по льоду - аж бачить - дим. А то солом'яна стріха від комена загорілася. Стали вибухати каністри з пальним - все згоріло, і теслярське Сергійкове приладдя, і всілякий інший інструмент, і книжки, котрих там було чимало, включаючи різні самодруки окультних книжок, котрих тоді на Петрівці не продавали (див. також "9-й сон Вері Павловны" і "Чапаева и Пустоту" для розуміння загальної атмофери).
То ж Хата згоріла.
У Києві Сергійко не витримав і року - і знову поїхав на "Трахтемирівський ріг" - цього разу на пристань у Григорівці. Там жив, там і працював матросом. Туди причалювали "Метеори" і "Ракети" на підводних крилах.
Потім пару разів одружився, засів у Києві. Сергійко купив хатку у Луковиці - між Зарубинцями і Григорівкою. Туди він приїздив пару разів за літо. Виборював для Трахтемирова природоохоронний статус, і щойно він був здобутий - як його прибрав до рук такий собі Бакай - нафтовий кнурик з коротенькими сосисками пальців і круглою бандитською головою. Зробив тут приватне мисливське господарство з мисливською "хатинкою", пляцом для гелікоптерів, пристанню, тощо.
Останній раз ми з туди плавали десять років назад. А через пару років Сергійко втомився боротися з рідною українською державою, плюнув, згадав, що у вітчима десь на Близькому Сході є сестра - і подався шукати щастя та ростити діток на малярійні місцини між Хайфою і Тель-Авівом. Хто їздив з Тель-Авіва до Хайфи, той зна - километрів за 30 перед Хайфою, коли ще не видно гори Кармель, праворуч є старовинний римський ще акведук, що добре зберігся. За ним - звернути праворуч. Там є містечко, де тепер працює на макаронній фабриці електриком напівциган-напівкозак, Рапторів хрещений батько дядько Сергійко.
Чи сумує він за Трахтемировом? Чи сумує Трахтемирів за ним? Того не знаю, тільки чую, як дзвенять на вітрі натягнуті між Трахтемирівським валом і горою Кармель невидимі повітряні струни.
Отредактировано КитВасиль (2007-11-15 21:05:12)